Життя до..., життя після...

Одне з найважливіших питань - яке ж воно, життя після???

Чи відмовилася Наталя від ранкових посиденьок біля дзеркала? 

Чи змінила Ярина своє яскраве вбрання на зручний одяг? 

Чи відмовиться Христя від кочівного стилю життя і осядуть у Ізраїлі?

Христя:  Мені ніколи не подобалось як кажуть - ой, матимеш діти зрозумієш, побачиш як то буде, життя вже не те. Мені здавалось що дитина це додаток до пари людей і вона вестиме такий же спосіб життя як і її батьки - хтось лазить в гори, а хтось дивиться телик, те саме й діти. Зараз маючи дитину можу сказати - це і так і не так. Не так, тому що все стало повільніше, наприклад - в басейн до якого йти 15 хв ми збираємось пів години, а йдемо цілих 45, бо дитина на мені в рюкзачку плюс я пхаю спереду візок, а якщо ше припаде зупинка на їжу чи пиття водички, то й годину. Таке ж зі збираннями всюди. Схоже і з плануванням вихідного чи поїздки кудись - доця може внести свої поправки, при чому без попередження а вже на місці хаха:) оце таке є. А з іншого боку ми таки хоч трохи намагаємось бути такими як колись, долучитись до якихось подій культурного життя, трохи поподорожувати. То наше любіме було. Тому Дзвенислава вже була на кількох концертах і фестах. Правда, тепер ми перед тим як купувати квиток дзвонимо і питаємо чи там не курять чи можна з малюками чи не буде надто гучно. Але, багато таки чого ми не відвідуємо. Наприклад, пропустили поїздку від інституту в пустелю з ночівлею в бедуїнському наметі ммм і ше купу такого класного. Але не подумайте шо ми мучимо дитину, це не часто. Я не Ірена Карпа і таскати кількамісячне немовля в Гімалаї не планую, тай це ніяке не хизування - ой, які ми зламувачі стереотипів, це просто наша якась така потреба. Багато хто з родичів і друзів з нас в шоці, але дитині потрібен не лише хороший сон та їжа, а також щасливі батьки. Тому я вірю що ніякої шкоди від цього не буде. А жертвоприношення себе нікому не потрібне і маляті теж. Доня росте і з нею стає легше і цікавіше і я вже дуже чекаю того моменту коли вона ходитиме:) Так, життя змінилося, воно стало якимось наповненішим і цікавішим, що зовсім не зле. 

Наталя: "Після народження дитини все різко зміниться" - говорили мені знайомі мами.  Цього я й найбільше боялася, обзавестися тягярцем на все життя...,  забити на себе, купитася в какашках та зависати на кухні  у засмальцьованому фартушку. Моя "одноразова" манікюрниця , розповідала, що проягом першого року, з народження її сина, не могла самостійно з дому вийти і почувала себе заручницею у своєму новому статусі. "А про свій зовнійшній вигляд можна забути" - казала вона, бо ж для чого і для кого це все поки сидиш у декреті... "От буде синові  5 років, візьму в чоловіка кругленьку суму і доведу себе до пуття" - її слова.  Для чого, я не розумію, для чого забивати на себе? якщо дуже захотіти, а найголовніше повірити, що все вдасться,то так воно і буде. Я й малювати очі одночасно  годуючи малого навчилася, і самостійно возик стягувати з 2-го поверху по кручених австрійських сходах, і їздити у громадському транспорті удвох з Яремою. Моя кума Іра (мама трьох чортинят) говорила мені - якщо постійно задумуватися наскільки все складно з малятками, то так воно й буде! Тому я іноді намагаюся створити собі кризову ситуацію, вийти з зони комфорту, і впоратися самостійно, без допомоги інших. За свої три місяці, Яремище вже побував і на Шацьких озерах і на Закарпатті, а  за декілька місяців плануємо здійснити "повітряну" поїздку.

 Відтепер, куди б я не їхала, зі мною поруч наш міні-танк, яким пробиваємо собі шлях. Звичайно, якщо б візочок був трохи меншим, було б значно легше, бо наше місто не пристосоване для дітей від 0 до 12 місяців.

 Наразі можу виділити три незначні зміни:

-раніше я запізнювалася на 15 -30хв, зараз на 30-60хв

-від взуття на високих підборах доведеться забути на деякий час

-хронічний "невисип", та після 2-ох місяців звикаєш. Особисто в мене відчуття, наче знову повернулася в універ і ще боюся прогулювати першу пару

Ярка: Не хотілось би так радикально ділити життя на ДО і ПІСЛЯ дитини...але десь так воно і є :) хоча б тому, що якби не Алекс, думаю, я ще б довго відкладала переїзд з рідного міста. Відтоді і почалось моє нове життя: в іншому місці, з іншими людьми, за іншим заняттям. Ми з малявкою разом 24 години на добу 7 днів на тиждень :) він ходить з нами гуляти, на пляж, на каву і всюди-всюди, куди нам потрібно! Думаю, коли Алекс вже почне сам ходити, тоді ми будемо бігати за ним всюди, куди потрібно йому :) Синочок в нас переважно спокійний і чемний, тому таскати його всюди зі собою не напряжно ні нам, ні йому...ні оточуючим :) Тепер інколи помічаю, що перетворююсь на тих, з кого раніше сміялась - мамочок, які вічно постять в соцмережах фотографії дітей. Але насправді нічого цікавішого і важливішого зараз не відбувається...тому вибачаю собі цю слабкість :) Є стереотип, що в хаті, де є маленькі діти, не може бути чисто...в нас все з точністю до навпаки :) Але це, мабуть, через мого (часто занадто) педантичного чоловіка. Подивимось що він буде робити, коли Алекс почне повзати чи ходити і розкидати все на своєму шляху! :Р Зате я навчилась готувати і прибирати або однією рукою, або одночасно похитуючи ногою малого в його кріслі-гойдалці :) І тішусь, що ми не завалили хату дитячим хламом, а зберігаємо лише найнеобхідніше і найзручніше! Якщо вдуматися, то з появою малявки змінилось дуже багато всього, але якось, ніби так і було завжди. Так, тепер прокидаюсь серед ночі, але під час годування відразу знову засинаємо; так, тепер не можу піти десь сама, але зато ніколи не скучно і завжди є з ким поговорити; так, можу тепер вдягатись тільки в щось з декольте або на застібку (щоб зручно було годувати), але зато була вагома причина для шопінгу; так, буваю часто втомлена чи знервована....але ця беззуба усмішка змушує забути про все погане і усміхнутись у відповідь :) Я дуже-предуже дякую Бозі, що мені так пощастило з моєю кнопочкою, бо і вагітність, і пологи, і перші місяці життя Алекса пролетіли як день і не залишили жодного поганого спогаду. Життя вже не те...але стало воно тільки кращим!